Сайт вчителя інформатики Леонтьєва Д.О.

Полєтаєв Ігор Андрійович

Administrator — Mon, 12 Aug 2013 20:25:04 GMT

Полєтаєв Ігор Андрійович - один з перших вітчизняних кібернетиків, учень А.А. Ляпунова, автор першої в нашій країні монографії про кібернетику - "Сигнал". Ігорю Андрійовичу належить більше 100 робіт і ряд авторських свідоцтв. Нагороджений: орденом «Вітчизняної війни II ступеня», орденом «Червоної зірки», медалями та іншими урядовими нагородами.

Народився 2 лютого 1915 року в Москві. У 1930 році закінчив звичайну школу (одночасно музичну школу - по класу фортепіано). Звичайна школа була семирічною, але цікавою - викладали три мови, крім російської: німецька, французька та англійська. Влаштувався працювати на завод "Динамо" електриком, в лабораторію, яка зазнавала обладнання розроблюваних електропоїздів. Паралельно як волонтер брав участь у випробуваннях перших телевізійних систем.

У 1933 році з деякими труднощами (після семирічки) вступив до Московський енергетичний інститут. У МЕІ скоро стає одним з найбільш помітних студентів свого факультету. Закінчивши інститут з відзнакою в 1938 році, Ігор Андрійович поступив до аспірантури Всесоюзного енергетичного інституту (ВЕІ). Аспірантська робота була присвячена дослідженню фізики електричного розряду в розріджених парах ртуті. Його науковим керівником у той період був Борис Миколайович Клярфельд, тоді кандидат технічних наук, згодом професор.

Останній рік аспірантури - 1941, перші за три роки канікули, взяті для написання дисертації та сидіння з однорічною донькою - Інгою. І те, й інше через два тижні було перервано війною. З початку липня 1941 по лютий 1945 Ігор Андрійович служив у частинах протиповітряної оборони, захищали Москву. Навесні 1942 року Ігор Андрійович отримав множинне осколкове поранення під Істром.

У 1945 році, з лютого по листопад, Ігор Андрійович перебував за кордоном, в США, де в складі так званої "Військово-торговельної делегації" він проходив по американській програмі курс навчання поводженню з тієї радарної технікою, яка тоді поставлялася по ленд-лізу. Друга офіційна завдання торгової місії полягала в тому, що вона здійснювала і планувала закупівлі електронного обладнання, яке було необхідно для організації електронної промисловості і розробки відповідної техніки.

Старший інженер-лейтенант І. А. Полєтаєв працює в НДІ ГАУ. Займається аналізом трофейної технічної документації. Паралельно він закінчує свою дисертаційну роботу і захищає її в 1948 році в ВЕІ. Робота присвячена фізиці газового розряду. Один з опонентів його дисертації - відомий вчений, Веніамін Львович Грановський. Потім Ігор Андрійович перемикається на розробку радіолокаційних систем.

У 1954 р. він виступив з першим в СРСР доповіддю про кібернетику та її значенні. За його участю була переведена книга Ф. Морза і Дж. Кімпбела "Методи дослідження операцій", що вийшла в 1956 р., а в 1960 р. під його редакцією вийшов переклад книги Дж. Вільямса "Досконалий стратег, або буквар з теорії стратегічних ігор" . Це були перші книги російською мовою за спеціальними аспектам кібернетики.

З 1954 р. Ігор Андрійович бере активну участь у роботі загальномосковське семінару з кібернетики в МДУ, керованого А.А. Ляпуновим, з яким І.А. Полєтаєв був пов'язаний загальними науковими інтересами і дружніми відносинами.

Через деякий час Ігор Андрійович, за ініціативою А. І. Берга, почав роботу над науково-популярної книгою, яка мала б служити введенням до основних понять кібернетики. У 1958 році книга вийшла під назвою "Сигнал" (по колишньому, видавництво - "Радянське радіо" і "ні слова про мотузку" в назві). Це була перша з вітчизняних книг, присвячених кібернетиці без іносказань. Вона являє собою досить серйозне, але в той же час доступне для широкого кола читачів виклад основних ідей кібернетики, яке і зараз не втратило свого значення. "Сигнал" багаторазово переводився і перевидавався за кордоном.

Глибокі знання, найширша ерудиція, допитливість і талант дослідника дозволили І.А. Полєтаєва займатися широким спектром кібернетичних проблем. Технічна, військова та біологічна кібернетика, теорія та моделювання великих систем (економічних, біологічних і екологічних) - ось далеко не повний перелік напрямів, в яких він отримав важливі і цікаві результати. Серед них можна відзначити розробку низки фундаментальних питань теорії систем з лімітують факторами, істотний розвиток робіт італійського математика В. Вольтера з математичної теорії боротьби за існування та еволюції, а також великий цикл робіт з моделювання великих і складних систем.

Найбільш велика ініціатива, в якій брав активну участь у 1959-1961 роках Ігор Андрійович, - це спроба створення мережі великих ЕОМ подвійного використання: для управління економікою в мирний час та управління армією на випадок війни. У формулюванні цього, як тепер прийнято називати, "проекту" брало участь кілька людей: Н. П. Бусленко, А. І. Кітов, Л. А. Люстерник та ін

Ігор Андрійович вміло викривав екстрасенсів, передавачів думок на відстань, творців чудес. У наш час розквіту магів і цілителів вакансія такого викривача пустує.

Ігор Андрійович був ерудитом. Він чудово володів трьома основними європейськими мовами, читав по-польськи і по-італійськи, зробив великі успіхи у вивченні японської. Був тонким цінителем літератури, музики, живопису. Він написав що викликала бурхливу полеміку статті, які доводять пріоритет "фізиків" над "ліриками". Коли його опоненти починали доводити важливість лірики такого її знавцеві, як Ігор Андрійович Полєтаєв, то вони доставляли йому справжню радість, попадаючись в розставлену їм пастку.

Великий внесок Ігоря Андрійовича в розробку самої технології математичного моделювання, якій зараз повсюдно користуються. Вчителями теперішніх інформатиків, програмістів, біологів є захоплені читачі "Сигналу".

Ігор Андрійович раптово помер 20 липня 1983, так і не вийшовши на пенсію. Кончина його послідувала після діагнозу, поставленого напередодні: міжреберна невралгія.

На камені, що стоїть на могилі Полєтаєва в Академмістечку, напис: "Інженер І.А.Полетаев. 1915-1983".

Норберт Вінер

Administrator — Mon, 12 Aug 2013 20:13:56 GMT

Норберт Вінер народився в єврейській сім'ї. Батьки матері, Берти Кан, були вихідцями з Німеччини. Батько науковця, Лео Вінер (1862–1939), вивчав медицину у Варшаві і інженерну справу в Берліні, а після переїзду в США став у результаті професором на кафедрі слов'янських мов і літератури в гарвардському університеті.

В 4 роки Вінер вже був допущений до батьківської бібліотеки, а в 7 років написав свій перший науковий трактат по дарвінізму. Норберт отримав домашню освіту й не навчався в загальній середній школі. Проте в 11 років від народження він вступив до престижного Тафт-колледжу, який закінчив з відзнакою вже через три роки отримавши ступінь бакалавра мистецтв.

В 18 років Норберта Вінера зараховано доктором наук за фахом «математична логіка» в корнельському і гарвардському університетах. У дев'ятнадцятирічному віці доктор Вінер був запрошений на кафедру математики массачусетського технологічного інституту.

В 1913 році молодий Вінер починає свою подорож Європою, слухає лекції Б. Рассела і Г. Харді в Кембріджі і Д. Гільберта в Геттінгені. Після початку війни він повертається до Америки. Під час навчання в Европі майбутньому «батьку кібернетики» довелося спробувати свої сили в ролі журналіста біляуніверситетської газети, випробувати себе на педагогічному терені, прослужити пару місяців інженером на заводі.

В 1915 році він намагався потрапити на фронт, але не пройшов медкомісію через поганий зір.

З 1919 року Вінер стає викладачем кафедри математики массачусетського технологічного інституту.

В 20-30 роках він знов відвідує Європу. В теорії радіаційної рівноваги зірок з'являється рівняння Вінера-Хопфа. Він читає курс лекцій в пекінському університеті Цинхуа. Серед його знайомих — Н. Бор, М. Борн, Ж. Адамар та інші відомі науковці.

В 1926 році одружився на Маргарет Енгерман.

Перед другою світовою війною Вінер став професором Гарвардського, Корнельського, Колумбійського, Браунівського, Геттінгенського університетів, отримав у власне неподільне володіння кафедру в Массачусетському інституті, написав сотні статей по теорії ймовірностей і статистиці, по рядах і інтегралам Фурье, по теорії потенціалу і теорії чисел, по узагальненому гармонійному аналізу.

Під час Другої світової війни, на яку професор бути покликаний за власним бажанням, він працює над математичним апаратом для систем наведення зенітного вогню (детерміновані і стохастичні моделі по організації і управлінню американськими силами протиповітряної оборони). Він розробив нову дієву ймовірнісну модель управління силами ППО.

«Кібернетика» Вінера побачила світ в 1948 році. Повна назва головної книги Вінера виглядає таким чином «Кібернетика, або управління і зв'язок в тварині і машині».

За декілька місяців до смерті Норберт Вінер був удостоєний Золотої Медалі Науковця, вищої нагороди для людини науки в Америці. На урочистих зборах, присвячених цій події, президент Джонсон вимовив: «ваш внесок в науку на подив універсальний, ваш погляд завжди був абсолютно оригінальним, ви приголомшливе втілення симбіозу чистого математика і прикладного науковця». При цих словах Вінера дістав носову хустинку і зворушливо вишмаркався.

Норберт Вінер помер 18 березня 1964 року в Стокгольмі.

Мухаммад аль-Хорезмі

Administrator — Mon, 12 Aug 2013 19:41:43 GMT

Абу Абдулла Абу Джафар Мухаммад ібн Муса аль-Хорезмі (біля 780 — біля 850) — великий персидський математик, географ, історик та астроном; вперше виділив алгебру як самостійну дисципліну (термін походить від назви однієї з праць Аль-Хорезмі); його ім'я дало назву терміну алгоритм.

Поява комп'ютера і інтерненте було б неможливо без праць Абу Джафара Мухаммада Ібн Муси аль-Хорезмі, що є основоположником алгебри, алгоритмів і основ інформатики, заявив один з провідних німецьких фахівців з ісламської цивілізації Вольфганг Гюнтер Лерх.

АЛЬ-Хорезм (783-850). Повне ім'я - Абу Абдаллах (або Абу Джафар) Мухаммад ібн Муса ал Хорезмі в перекладі з арабської означає - батько Абдаллаха (або батько Джафара) Мухаммад, син Муси з Хорезма, один з найбільших вчених (математик, астроном, історик, географ) Середньовіччя. Біографічні відомості про нього майже не збереглися, відомо лише, що він народився в кінці 8 ст. (Імовірно в Хіві), а помер у другій половині 9 ст. Наведені роки життя - умовні. У деяких джерелах його називають «аль-Маджусі», тобто маг, з цього робиться висновок, що його предки були магами, жерцями зороастрійської релігії, широко поширеною в ті часи в Середній Азії.

Батьківщина Аль-Хорезмі - Хорезм, велика область Середньої Азії, якої відповідають теперішній Узбекистан, частина Каракалпакії і частина Туркменії. Як і багато інших середньоазіатські вчені, він працював в «Будинку мудрості» в Багдаді, столиці арабського халіфату. «Будинок мудрості» був свого роду Академією наук, де працювали вчені багатьох арабських країн, була багата бібліотека старовинних рукописів і астрономічна обсерваторія.

Вважається встановленим, що Аль-Хорезмі був автором 9 творів: 1. Книга про індійську арифметиці (або Книга про індійський рахунку); Коротка книга про числення алгебри і алмукабали; Астрономічні таблиці (зідж); Книга картини Землі; Книга про побудову астролябії; Книга про дії за допомогою астролябії; Книга про сонячний годинник; Трактат про визначення ери євреїв і їх святах; Книга історії.

З цих книг до нас дійшли тільки 7 - у вигляді текстів чи самого Аль-Хорезмі або його арабських коментаторів, або в перекладах на латинь.

Твір Аль Хорезмі про арифметику зіграло найважливішу роль в історії математики і хоча його справжній арабський текст загублений, зміст відомо за латинського перекладу 12 в., Єдина рукопис якого зберігається в Кембриджі. У цьому творі вперше дано систематичний виклад арифметики, заснованої на десятковій позиційній системі числення. Переклад починається словами «Dixit Algorizmi» (сказав Алгорізмі). У латинській транскрипції ім'я Аль-Хорезмі звучало як Algorizmi або Algorizmus, а так як твір про арифметику було дуже популярно в Європі, ім'я автора стало прозивним - середньовічні європейські математики так називали арифметику, засновану на десятковій позиційній системі числення. Пізніше так називали всяку систему обчислень за певним правилом, тепер цей термін означає припис, що задає процес обчислень, що починається з довільних початкових даних і спрямований на отримання результату, повністю визначається цими вихідними даними.

Алгебраїчна книга Аль-Хорезмі (Кітаб мухтасаб ал-джабр і ва-л-мукабала) складається з двох частин - теоретичної (теорія рішення лінійних і квадратних рівнянь, деякі питання геометрії) і практичної (застосування методів алгебри у вирішенні господарсько-побутових, торговельних і юридичних завдань - розподіл спадщини, складання заповітів, розділ майна, різні угоди, вимір земель, будівництво каналів). Слово ал-джабр (заповнення) означало перенесення від'ємного члена з однієї частини рівняння в іншу, і саме з цього терміна виникло сучасне слово «алгебра». Ал-мукабала (протиставлення) - скорочення рівних членів в обох частинах рівняння. Успадковане від східних математиків вчення про лінійних і квадратних рівняннях стало основою розвитку алгебри у Європі.

Геометрична частина трактату присвячена, в основному, вимірюванню площ і об'ємів геометричних фігур (трикутник, квадрат, ромб, паралелограм, званий ромбоїд, коло, сегмент кола, чотирикутник з різними сторонами і кутами, паралелепіпед, круговий циліндр, призма, конус).

Провідне місце серед точних наук на середньовічному Сході займала астрономія як одна з найнеобхідніших на практиці наук, без неї не можна було обійтися ні в зрошуваному землеробстві, ні в морській і в сухопутній торгівлі. До 9 в. відносяться перші самостійні праці з астрономії на арабській мові, особливе місце серед них займали зіджі - збірки астрономічних і тригонометричних таблиць (у той час тригонометрія була частиною астрономії), за допомогою цих таблиць обчислювалися положення світил на небесній сфері, сонячні і місячні затемнення, Вони служили і для вимірювання часу. До числа перших зіджей відноситься зідж Аль-Хорезмі, який починався розділом про хронологію і календарі - це було дуже важливо для практичної астрономії, оскільки різні народи в різний час користувалися різними календарями, а при спостереженнях важлива датування. Існували місячні, сонячні і місячно-сонячні календарі і початок літочислення в різних системах ставилося до довільно обраному події. Це призводило до безлічі різних ер, у різних народів одне і те ж подія датувалось по-різному, відповідно до прийнятої у них ерою. Аль-Хорезмі описував арабська місячний календар, юліанський календар - календар «румів» (римлян і візантійців). Зіставляв він і різні ери, серед них одна з найдавніших, що існували в Індії, «залізний вік», яку Аль-Хорезмі називав «ерою потопу» з початком у 3101 до н.е. Селевкідская ера або «ера Олександра» (Селевк - один з полководців Олександра Македонського) починалася 1 жовтня 312 до н.е. Прийнята в ісламських країнах ера хіджри (переселення) начіналась16 липня 622-день переселення Мухаммеда з Мекки до Медіни. Розглядав він і християнську і іспанську ери дано і правила перекладу дат з однієї ери в іншу.

Микола Якович Матюхін

Administrator — Mon, 12 Aug 2013 19:26:49 GMT

Микола Якович Матюхін - видатний вчений у галузі обчислювальної техніки і конструктор спеціалізованих ЕОМ для систем протиповітряної оборони (ППО). Він був одним з найбільш яскравих представників інженерної школи І. С. Брука, провідним розробником перших ЕОМ М-1 і М-3, які були створені лабораторією І. С. Брука в Енергетичному інституті АН СРСР.

Микола Якович Матюхін народився 8 лютого 1927 р. у Ленінграді в сім'ї робітника. Його батько Я. В. Матюхін, учасник революційного руху, член районного комітету СДРП Виборзькій боку Петрограда в 1909-1910 рр.., Був репресований в 1937 р., і про його подальшу долю сім'я нічого не знала. У 1957 р. Я. В. Матюхін був реабілітований посмертно.

Н. Я. Матюхін з відзнакою закінчив в 1950 р. радіотехнічний факультет Московського енергетичного інституту. Під час навчання він серйозно зацікавився радіопередавачів УКХ-діапазону і за результатами робіт у цій області отримав два авторських свідоцтва на винаходи. Однак до аспірантури МЕІ на кафедру передавачів Н. Я. Матюхіна не прийняли, так як кадрова комісія відхилила його кандидатуру.

У початку 1950 р. І. С. Брук запросив Н. Я. Матюхіна на роботу в Енін АН СРСР. У лабораторії І. С. Брука Н. Я. Матюхін очолив створення першої автоматичної цифрової обчислювальної машини М-1, яка була виконана в 1951 р. практично одночасно зі створенням С. А. Лебедєвим машини МЕСМ в Києві.

Вже в цій роботі М. Я. Матюхиним були запропоновані принципові рішення щодо вибору архітектури та схемотехніки ЕОМ першого покоління, розвинені їм у машині М-3 і зіграли важливу роль у становленні вітчизняної обчислювальної техніки. До таких рішень слід віднести:

двохадресна систему команд машини замість здавалася тоді природною триадресну;

застосування напівпровідникових діодів в логічних схемах арифметики і управління машини, обеспечивавшее значне скорочення числа електронних ламп і підвищення надійності.

Перший звіт лабораторії І. С. Брука про розробку М-1 був затверджений директором ЕНІН академіком Г. М. Кржижановський в грудня 1951 р. написав цей звіт Н. Я. Матюхін.

Звіт про розробки в лабораторії І. С. Брука ЕОМ М-1, М-2 і про початок розробки М-3 написаний Н. Я. Матюхиним в 1953 р. (на примірнику звіту, з якого тепер знято гриф, позначено: «Виконавець Н. Я. Матюхін »).

Конструктор ЕОМ Н. Я. Матюхін з самого початку думав про те, для вирішення яких завдань вони можуть бути застосовані, вважаючи, що поряд із завданнями науково-технічних розрахунків, які можна було вирішувати на М1 і М3, їх можна застосовувати в плануванні, економіці .

При обговоренні доповіді професора А. А. Ляпунова «Про використання математичних машин в логічних цілях» на методологічному семінарі ЕНІН АН СРСР 4 червня 1954 (стенограма семінару зберігається в архіві Н. А. Ляпунова, опублікована у збірнику «Нариси історії інформатики в Росії ». Новосибірськ, Науково-видавничий центр ОІГГМ СО РАН, 1998, с. 73-75) Н. Я. Матюхін виступив з вельми глибокими міркуваннями про використання обчислювальних машин в галузі планування економіки і виробництва.

Н. Я. Матюхіна спільно з групою Б. М. Кагана з Інституту електропромисловості академіка А. Г. Іосіфьяна (нині ВНІІЕМ) завершила розробку малої ЕОМ М-3, призначеної для наукових та інженерних розрахунків у науково-дослідних і проектно-конструкторських організаціях і послужила прототипом для широко відомих серій ЕОМ «Мінськ» і «Раздан».

У 1957 р. М. Я. Матюхін запропонував принцип мікропрограмного управління ЕОМ незалежно від робіт М. Уїлкса в Манчестерському університеті (Англія). Перший макет такого управління під керівництвом Н. Я. Матюхіна був виконаний влітку 1957 Ю.М. Глуховим і Е.Н. Філінова в Лабораторії керуючих машин і систем (Лумсі) АН СРСР, перетвореної пізніше в Інститут електронних керуючих машин (ІНЕУМ).

У 1957 р. група співробітників Лумсі АН СРСР (Н. Я. Матюхін, А. Б. Залкинд, О. В. Росніцкій, А. І. Щуров) була запрошена до інституту, очолюваний тоді генеральним конструктором Г. Л. Шоріним, для створення цифрових обчислювальних і керуючих комплексів для системи ППО країни, аналогічної за призначенням американській системі «Сейдж».

Першою розробкою Н. Я. Матюхіна в цьому напрямку була спеціалізована ЕОМ «Тятива», випущена Мінським заводом у 1962-1964 рр..

ЕОМ «Тятива» була першою вітчизняної ЕОМ другого покоління, в якій пристрій керування використовувало мікропрограми, що зберігаються в постійній пам'яті. Пізніше микропрограммное управління було застосовано в багатьох вітчизняних ЕОМ («Промiнь», 1963р., «Наірі», 1964 р., «Світ», 1965 р., моделях ЄС ЕОМ і СМ ЕОМ).

Р азделеніе пам'яті даних і пам'яті програм і зберігання програм в постійній пам'яті з метою підвищення надійності Н.Я. Матюхін реалізував в ЕОМ «Тятива» також одним з перших.

На базі ЕОМ «Тятива» Н. Я. Матюхін створив двомашинні «безвідмовні» обчислювальні комплекси, встановлені на об'єктах ППО країни і пропрацювали протягом 30 років.

Надалі М. Я. Матюхін був головним конструктором ряду стаціонарних і возимих ЕОМ і обчислювальних комплексів для центрів комутації повідомлень глобальної мережі системи ППО, розроблених НДІ автоматичної апаратури (НІІА) і серійно випускалися вітчизняною промисловістю з 1965 по 1992 рр..

Н. Я. Матюхін першим з конструкторів ЕОМ спеціального призначення в 1967 р. запропонував і потім реалізував сміливе рішення прийняти архітектуру універсальних ЕОМ (ЄС ЕОМ) для таких машин замість раніше застосовувалися спеціалізованих архітектур. Ясно, що це рішення значно полегшувало створення складного прикладного програмного забезпечення систем ППО. При цьому збільшувалися технічні труднощі конструювання апаратури ЕОМ подібного призначення з їх специфічними вимогами до конструкції, елементній базі і т. д., і ці труднощі прийняв на себе Н. Я. Матюхін.

Будучи головним конструктором ряду великих проектів по створенню ЕОМ, Н. Я. Матюхін одним з перших відчув гостру необхідність в автоматизації проектування засобів обчислювальної техніки. Починаючи з 1964 р. він виконав ряд основоположних досліджень і розробок в цьому напрямку. Під керівництвом і при безпосередній участі Н. Я. Матюхіна в 1968 р. була написана перша вітчизняна монографія «Застосування ЦВМ для проектування цифрових пристроїв». У ній були висунуті та обгрунтовані принципи побудови САПР засобів обчислювальної техніки, що лежать нині в основі багатьох конкретних систем. Н. Я. Матюхін розробив мова моделювання цифрових пристроїв МОДІС і першу систему моделювання. Комплексний підхід до проектування, об'єднуючий логічне моделювання з автоматизованим конструюванням пристроїв і випуском документації, також був запропонований Н. Я. Матюхиним.

Н. Я. Матюхін керував міжвідомчої координацією оборонних міністерств СРСР в області САПР обчислювальної техніки, всесоюзними науковими конференціями та семінарами з цієї проблеми.

У 1962 р. М. Я. Матюхін захистив кандидатську дисертацію, а в 1972 р. отримав вчений ступінь доктора технічних наук.

Як великий фахівець в галузі обчислювальної техніки, один з тих, хто заклав основи цієї галузі в СРСР, в 1979 р. М. Я. Матюхін був обраний членом-кореспондентом АН СРСР по Відділенню механіки і процесів управління. У 1976 р. за роботи в галузі систем управління Н. Я. Матюхін був удостоєний Державної премії СРСР.

Науково-дослідну роботу Н. Я. Матюхін успішно поєднував з педагогічною, будучи професором базової кафедри Московського інституту радіотехніки, електроніки та автоматики при НІІА.

Н. Я. Матюхиним опубліковано більше 100 наукових робіт, отримано 7 авторських свідоцтв на винаходи. У 1980 р. за високі трудові заслуги він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Микола Якович Матюхін помер 4 березня 1984 після важкої тривалої хвороби у віці 57 років. Він похований у Москві на Востряковському кладовищі.

Касперський Євгеній Валентинович

Administrator — Mon, 12 Aug 2013 18:16:15 GMT

Євген Валентинович Касперський в 1982 році закінчив фізико-математичну школу-інтернат № 18 імені А. Н. Колмогорова при МДУ, в 1987 році закінчив військовий навчальний заклад «Вищій Червонопрапорній школі КДБ» [1] (в даний час факультет відомий як Інститут криптографії, зв'язку та інформатики Академії ФСБ Росії). До 1991 року працював у багатопрофільному науково-дослідному інституті Міністерства оборони СРСР. Почав вивчення феномена комп'ютерних вірусів в жовтні 1989 року, коли на його комп'ютері був виявлений вірус «Cascade» (англ.). З 1991 по 1997 рік працював в НТЦ «КАМІ», де разом з групою однодумців розвивав антивірусний проект «AVP» (зараз — «Антивірус Касперського»). У 1997 році Євген Касперський став одним із засновників «Лабораторії Касперського» разом зі Станіславом Кублицьким бізнесменом з м. Брянська.

На сьогоднішній день Євген Касперський — один з провідних світових фахівців у галузі захисту від вірусів. Він є автором великої кількості статей та оглядів з проблеми комп'ютерної вірусології, регулярно виступає на спеціалізованих семінарах і конференціях у Росії й за кордоном. Євген Валентинович Касперський — член Організації дослідників комп'ютерних вірусів (CARO), яка об'єднує експертів у цій галузі.

У числі найбільш значних і цікавих досягнень Євгена Валентиновича і очолюваної ним «Лабораторії» у 2001 році можна назвати відкриття щорічної конференції Virus Bulletin — центральної події у антивірусної індустрії, а також успішне протистояння всім глобальним вірусних епідемій, що стався в 2001 році, в тому числі Code Red, Nimda, SirCam, Goner, Aliz та інших.

Має нагороди:

- Національна премія дружби КНР (29 вересня 2009 року) — за «внесок у розвиток китайської індустрії інформаційної безпеки»;

- Нагорода дружби ріки Хейхе (29 вересня 2009 року) — відзнаку іноземним фахівцям, які внесли значний внесок в економічний і соціальний розвиток міста.

- Державна премія Російської Федерації в галузі науки і технологій 2009 року (4 червня 2009 року) -за великі досягнення у сфері сучасних систем захисту комп'ютерної інформації;

- Медаль «Символ Науки» (2007 рік).

Дуглас Енгельбарт

Administrator — Mon, 12 Aug 2013 18:07:16 GMT

Дуглас Енгельбарт народився 30 січня 1925 року в штаті Орегон. Його батько був майстром з ремонту радіообладнання, мати домогосподаркою.

Він навчався в університеті штату Орегон на відділенні електротехнічної інженерії. Під час Другої світової війни служив в армії, де був техніком з радіолокаційного обладнання.

Після війни Енгельбарт працював у Національному консультативному комітеті з повітроплавання, попереднику NASA, а потім писав докторську дисертацію в Університеті Каліфорнії в Берклі.

Його цікавило питання про те, як комп’ютери можуть допомогти процесу мислення, що привело його в Стенфордський дослідний інститут (SRI). Потім він відкрив свій власний науковий центр ARC (Augmentation Research Center).

Його науковий центр брав участь у створенні ARPANet (Advanced Research Projects Agency Network) – комп’ютерної мережі, що стала прототипом інтернету.

Ідеї Енгельбарта набагато випереджали його часи. У ті часи комп’ютери були величезними шафами, що заповнювали цілі кімнати і лише читали перфокарти.

У 1968 році в Сан-Франциско Дуглас уперше продемонстрував свою комп’ютерну мишу.

Там же він провів перший в історії сеанс відеоконференцзв’язку, під час якого розповів про свою теорію гіпертекстів, які з часом стали одним з головних елементів архітектури інтернету.

Відтоді ця лекція в колах людей, пов’язаних з розробкою інтернету і комп’ютерів, називається «матір’ю всіх презентацій».

Дугласу Енгельбарту не вдалося заробити на своєму винаході. Патент на комп’ютерну мишу закінчився в 1987 році, до того, як цим винаходом почали широко користуватися.

У 1983 році SRI продала ліцензію на виробництво миші компанії Apple за 40 тисяч доларів.

З того часу у світі продали щонайменше один мільярд комп’ютерних мишей.

Енгельбарт розглядав також інші варіанти дизайну свого найвідомішого винаходу. Серед них був пристрій, який фіксувався під столом й оперувався рухами коліна.

У 1997 році Енгельбарта нагородили призом Лемельсона і Массачусетського технологічного інституту на суму 500 тис. доларів, а у 2000 році – державною медаллю за «створення основ персональних комп’ютерів»,

Помер 2 липня 2013 року.

Джордж Буль

Administrator — Mon, 12 Aug 2013 17:41:23 GMT

Буль (Boole) Джордж (2 Листопад 1815, Лінкольн, Великобританія - 8 грудня 1864, Баллінтемпль, Ірландія), англійський математик і логік, один з основоположників математичної логіки. Розробив алгебру логіки (булеві алгебру) ( "Дослідження законів мислення", 1854), основу функціонування цифрових комп'ютерів.

Джордж Буль народився в бідній робітничій сім'ї. Перші уроки математики отримав у батька і, хоча відвідував місцеву школу, загалом його можна вважати самоучкою. У 12 років він вже знав латину, потім оволодів грецькою, французькою, німецькою та італійською мовами. У 16 років вже викладав у сільській школі, а в 20 відкрив власну школу в Лінкольна. У рідкі години дозвілля зачитувався математичними журналами Механічного інституту, цікавився роботами математиків минулого - Ньютона, Лапласа, Лагранжа, проблемами сучасної алгебри.Починаючи з 1839 року, Буль став надсилати свої роботи в новий Кембриджський математичний журнал. Його перша робота "Дослідження з теорії аналітичних перетворень" стосувалася диференціальних рівнянь, алгебраїчних проблем лінійної трансформації та концепції інваріантності. У своєму дослідженні 1844 року, опублікованому в "Філософські праці Королівського товариства", він торкнувся проблеми взаємодії алгебри та обчислення. У тому ж році молодий вчений був нагороджений медаллю Королівського товариства за внесок у математичний аналіз.

Незабаром після того, як Буль переконався, що його алгебра цілком застосовна до логіки, у 1847 році він опублікував памфлет "Математичний аналіз логіки", в якому висловив ідею, що логіка більш близька до математики, ніж до філософії. Ця робота була надзвичайно високо оцінена англійським математиком Августом Де Морганом. Завдяки цій роботі Буль в 1849 році отримав посаду професора математики Куїнз-коледжу в графстві Корк, попри те, що він навіть не мав університетської освіти.

У 1854 році він опублікував роботу "Дослідження законів мислення, що базуються на математичній логіці і теорії ймовірностей ". Роботи 1847 і 1854 років дали народження алгебри логіки, або булевої алгебри. Буль першим показав, що існує аналогія між алгебраїчними і логічними діями, так як і ті, й інші припускають лише два варіанти відповідей - істина чи брехня, нуль або одиниця. Він придумав систему позначень і правил, користуючись якими можна було закодувати будь-які висловлювання, а потім маніпулювати ними як звичайними числами. Булева алгебра мала у своєму розпорядженні трьома основними операціями - І, АБО, НЕ, які дозволяли виробляти додавання, віднімання, множення, ділення і порівняння символів і чисел. Таким чином, Булю вдалося докладно описати двійкову систему числення. У своїй роботі "Закони мислення" (1854) Буль остаточно сформулював основи математичної логіки. Він також спробував сформулювати загальний метод ймовірностей, за допомогою якого із заданої системи ймовірних подій можна було б визначити вірогідність подальшого події, логічно пов'язаного з ними.

У 1857 році Буль був обраний членом Королівського товариства. Його роботи "Трактат про диференціальних рівняннях "(1859) і" Трактат про обчислення граничних різниць " (1860) зробили колосальний вплив на розвиток математики. У них знайшли своє відображення найбільш важливі відкриття Буля.Ідеї Буля знайшли застосування в таких областях, про які він не міг і мріяти - в використовують двійковий код цифрових комп'ютерах і в телефонному зв'язку.

Джон фон Нейман

Administrator — Mon, 12 Aug 2013 17:33:00 GMT

Джон фон Нейман - німецький математик, який зробив важливий внесок у квантову фізику, квантову логіку, функціональний аналіз, теорію множин, інформатику, економіку та інші галузі науки. Найбільш відомий як праотець сучасної архітектури комп'ютерів (так звана архітектура фон Неймана), застосуванням теорії операторів до квантової механіки (алгебра фон Неймана), а також як учасник Манхеттенського проекту і як творець теорії ігор і концепції клітинних автоматів.

Джон фон Нейман, або Йоганн фон Нейман народився 28 грудня 1903 року в місті Будапешт.

Родом з Угорщини, син процвітаючого будапештського банкіра, фон Нейман був продуктом того інтелектуального середовища, з якого вийшли такі видатні фізики, як Едвард Теллер, Лео Сціллард, Денис Габор та Юджин Вігнер. Джон виділявся серед них своїми фенеменальними здібностями.

У 6 років він перекидався з батьком дотепами давньогрецькою, а в 8 освоїв основи вищої математики. У віці 20-30 років, займаючись викладацькою роботою в Німеччині, він зробив значний внесок у розвиток квантової механіки - наріжного каменю ядерної фізики, і розробив теорію ігор - метод аналізу взаємовідносин між людьми, який знайшов широке застосування в різних областях, від економіки до військової стратегії.

Протягом усього життя він любив вражати друзів і учнів своєю здатністю здійснювати в розумі складні обчислення. Він робив це швидше за всіх, озброєних папером, олівцем і довідниками. Коли ж фон Нейману доводилося писати на дошці, він заповнював її формулами, а потім стирав їх настільки швидко, що одного разу хтось з його колег, поспостерігавши за черговим поясненням, пожартував:"Зрозуміло. Це доказ методом стирання"

Ю. Вігнер, шкільний товариш фон Неймана, лауреат Нобелівської премії, говорив, що його розум - це "досконалий інструмент, шестерні якого підігнані один до одного з точністю до тисячних часток сантиметра". Ця інтелектуальна досконалість була приправлена неабиякою часткою добродушної і вельми привабливої екцентричності. У поїздках він часом так глибоко замислювався про математичні проблеми, що забував, куди і навіщо повинен їхати, і тоді доводилося телефонувати на роботу за уточненнями.

Фон Нейман настільки легко і невимушено відчував себе в будь-якій обстановці, як на роботі, так і в суспільстві, без жодних зусиль перемикаючись від математичних теорій до компонентів обчислювальної техніки, що деякі колеги вважали його "вченим серед вчених", свого роду "новою людиною" , що, власне, і означала його прізвище в перекладі з німецької. Теллер якось жартома сказав, що він "один з небагатьох математиків, здатних зійти до рівня фізика". Сам же фон Нейман не без гумору пояснював свою мобільність тим, що він родом з Будапешта:"Тільки людина, що народилася в Будапешті, може, увійшовши у двері, що обертаються після вас, вийти з них першим".

Інтерес фон Неймана до комп'ютерів в якійсь мірі пов'язаний з його участю в надсекретному Манхеттенському проекты зі створення атомної бомби, який розроблявся в Лос-Аламосі, штат Нью-Мексико. Там фон Нейман математично довів здійсненність вибухового способу детонації атомної бомби. Тепер він міркував про значно більш потужну зброю - водневу бомбу, створення якої вимагало дуже складних розрахунків.

Однак фон Нейман розумів, що комп'ютер - це не більше, ніж простий калькулятор, що - принаймні потенційно - він представляє собою універсальний інструмент для наукових досліджень. У липні 1954 року, менше ніж через рік після того, як він приєднався до групи Моучлі і Еккерта, фон Нейман підготував звіт на 101 сторінці, у якому узагальнив плани роботи над машиною EDVAC. Цей звіт, озаглавлений "Попередня доповідь про машину EDVAC" являв собою прекрасний опис не тільки самої машини, але і її логічних властивостей. Присутній на доповіді військовий представник Голдстейн розмножив доповідь і розіслав вченим як США, так і Великобританії.Завдяки цьому "Попередня доповідь" фон Неймана стала першою роботою з цифрових електронних комп'ютерів, з якою познайомилися широкі кола наукової громадськості. Доповідь передавали з рук в руки, з лабораторії в лабораторію, з університету в університет, з однієї країни в іншу. Ця робота звернула на себе особливу увагу, оскільки фон Нейман користувався широкою популярністю в науковому світі. З того моменту комп'ютер був визнаний об'єктом, який представляв науковий інтерес. І насправді, і донині вчені іноді називають комп'ютер "машиною фон Неймана".

Читачі "Попередньої доповіді" були схильні вважати, що всі ідеї, що містяться в ній, зокрема, принципово важливе рішення зберігати програми в пам'яті комп'ютера, виходили від самого фон Неймана. Мало хто знав, що Моучлі і Еккерт говорили про програми, записані в пам'яті, принаймні за півроку до появи фон Неймана в їх робочій групі. Більшості невідомо було і те, що Алан Тьюринг, описуючи свою гіпотетичну універсальну машину, ще в 1936 році наділив її внутрішньою пам'яттю. У дійсності, фон Нейман читав класичну роботу Тьюринга незадовго до війни.

Побачивши, скільки шуму наробив фон Нейман і його "Попередня доповідь", Моучлі і Еккерт були глибоко обурені. У свій час з міркувань секретів вони не змогли опублікувати ніяких повідомлень про свій винахід. І раптом Голдстейн, порушивши секретність, надав трибуну людині, яка тільки-тільки приєдналася до проекту. Суперечки про те, кому повинні належати авторські права на EDVAC і ENIAC призвели врешті-решт до розпаду робочої групи.

Надалі фон Нейман працював в Прінстонському інституті перспективних досліджень, брав участь у розробці декількох комп'ютерів новітньої конструкції. Серед них була, зокрема, машина, яка використовувалася для вирішення завдань, пов'язаних із створенням водневої бомби. Фон Нейман дотепно охрестив її "Маніяк" (MANIAC, абревіатура від Mathematical Analyzer, Numerator, Integrator and Computer - математичний аналізатор, лічильник, інтегратор і комп'ютер). Фон Нейман був також членом Комісcіі з атомної енергії і головою консультативного комітету ВПС США по балістичним ракетам.

Помер фон Нейман 8 лютого 1957 році у Вашингтоні від саркоми.

Ґотфрід Вільгельм Лейбніц

Administrator — Fri, 01 Mar 2013 12:20:06 GMT

Готфрід Вільгельм Лейбніц (Gottfried Wilhelm von Leibniz) — провідний німецький філософ, логік, фізик, математик, мовознавець та дипломат. Народився він 1 липня 1646-го року у Лейпцигу (Німеччина), помер 14 листопада 1716 року у Ганновері.

Саме Лейбніц передбачив принципи сучасної комбінаторики. Створив першу механічну лічильну машину, здатну виконувати додавання, віднімання, множення й ділення. Незалежно від Ньютона створив диференціальне й інтегральне числення і заклав основи двійкової системи числення.

У рукописах і листуванні, які було надруковано лише в середині XIX ст., Лейбніц розробив основи теорії детермінантів. Зробив вагомий внесок у логіку і філософію. Мав надзвичайно широке коло наукових кореспондентів. Багато з його ідей викладено в рукописах і листуванні, що ще й досі повністю не надруковані.

БІОГРАФІЯ

У 1661-му році, у віці 14 років, Лейбніц вступив до Лейпцизького університету, де у 1663-му році отримав ступінь бакалавра, з дисертацією "De Principio Individui”, з якої бере початок його пізніша теорія монад.

У своїх метафізичних роботах, наприклад, "Монадологія” (1714), доводив, що все складається з безлічі елементів, монад, що знаходяться між собою в відношенні гармонії. Монади, будучи незалежними одна від одної, взаємодіють. Це означає, що християнська віра і наукове знання не повинні бути в конфлікті, і існуючий світ створений Богом як найкращий із усіх можливих світів.

Викладання математики в Лейпцигу було неякісним. Влітку 1663 р. Лейбніц навчався у Йенському університеті, де на нього мав великий вплив філософ і математик Ерхард Вейгель.

У жовтні 1663 р. Лейбніц повертається до Лейпцига і розпочинає курс навчання на доктора права. Отримує ступінь магістра філософії за дисертацію, яка поєднує аспекти філософії і права з деякими математичними ідеями, що походять від Вейгеля. Отримує ступінь бакалавра права, працює над докторською дисертацією з філософії, "Dissertatio de arte combinatoria”, яку надруковано у 1666-му році.

Незважаючи на його неабияку на той час репутацію і визнання його праць, Лейбніцу було відмовлено у ступені доктора права в Лейпцигу, тому він негайно поїхав до Альтдорфа, де у лютому 1667 р. отримав цей ступінь за свою дисертацію "De Casibus Perplexis”. Йому була запропонована посада професора в Альтдорфі, але Лейбніц відмовився, обравши натомість кар’єру дипломата і юриста. У 1667-1672 роках перебував на службі Майнського курфюрста, барона Йоганна Кристіана фон Бойнебурґа, завдяки якому у 1672 р. він дістав змогу подорожувати до Парижа, де він залишатиметься до жовтня 1676 р., і до Лондона взимку 1673 р.

Під час цих подорожей Лейбніц познайомився з деякими найвидатнішими вченими і філософами того часу, зокрема Арно, Малебраншем і Гюйгенсом у Парижі, а також Гуком, Бойлем і Пеллем у Лондоні. Під час перебування у Парижі, Лейбніц розпочав дослідження з диференціального й інтегрального числення. Лейбніц надавав надзвичайну увагу питанням зручної наукової нотації, і в рукописі від 21 листопада 1675 р. він уперше використав нині загальновизнаний запис для інтегралу функції. З грудня 1676 р. до кінця свого життя Лейбніц обіймає посади надвірного бібліотекаря та канцлера у місті Ганновер.

Лейбніц листувався майже з усіма тогочасними науковцями Європи, до його кореспондентів належало понад 600 осіб. Він переконав Фрідріха Вільгельма I заснувати Бранденбурзьке наукове товариство (пізніше – Берлінська академія наук) і з 1700-го року був його президентом. На прохання Петра I розробив проекти розвитку освіти і державного управління в Росії. Також доклав чимало зусиль для заснування наукових академій у Санкт-Петербурзі (яку було створено вже після його смерті) та Відні.

НАУКОВІ ДОСЯГНЕННЯ

У 1671 р. Лейбніц надрукував мемуар "Hypothesis Physica Nova”, у якому намагався розробити абстрактну теорію руху. Слідом за Кеплером, стверджував, що рух залежить від дії духа.

Лейбніц шукає можливості для розширення наукових контактів. Він розпочинає листування з Ольденбургом, секретарем Лондонського наукового товариства. Восени 1672 р., з нагоди дипломатичної місії від Бойнебурга у Парижі, Лейбніц обізнається з Гюйгенсом і за його керівництвом розпочинає дослідження з теорії рядів і знаходить славетну формулу.

Під впливом Гюйгенса Лейбніц вивчає праці Паскаля, Грегорі та інших з інфінітезімальної геометрії, тобто питання дотичних до кривих, і виходить з ідеєю "функції”, в сучасній термінології — похідної, таким чином винаходячи центральну концепцію математичного аналізу.

Ньютон написав два листа до Лейбніца, в яких повідомив про свої дослідження з аналізу, але без викладання методів. У відповідь Лейбніц описав деякі зі своїх методів, щодо яких Ньютон зневажливо зауважив: "…не розв’язане жодне попередньо відкрите питання…”.

КАЛЬКУЛЯТОР ЛЕЙБНІЦА

Лейбніц виготовив механічний калькулятор, зокрема, щоб полегшити працю свого друга астронома Х. Гюйгенса, і на початку 1673 р. продемонстрував його на засіданні Королівського товариства в Лондоні. У машині Лейбніца використовувався принцип зв’язаних кілець підсумовуючої машини Паскаля, але Лейбніц ввів у неї рухомий елемент (прототип каретки настільного калькулятора), що дозволив прискорити повторення операції додавання, необхідне при перемножуванні чисел. Замість коліщат і приводів у машині Лейбніца використовувалися циліндри з нанесеними на них цифрами. Кожен циліндр мав дев’ять рядів виступів або зубців. При цьому перший ряд містив один виступ, другий ряд — два виступи і так аж до дев’ятого ряду, що містив відповідно дев’ять виступів. Циліндри з виступами були рухомими.

Спеціально для своєї машини Лейбніц застосував систему числення, що використовує дві цифри: 0 і 1. Принцип двійкової системи числення Лейбніц пояснював на прикладі коробочки з отворами: відкритий отвір означає 1, закритий — 0. Одиниця позначалася кулею, що випала, нуль — відсутністю кулі. Двійкова система числення Лейбніца знайшла згодом застосування в автоматичних обчислювальних пристроях і до сьогодні активно використовується в інформаційних технологіях.

ІНШІ ДОСЯГНЕННЯ ТА ПРОЕКТИ

Лейбніц виклав свої дослідження з математичного аналізу у декількох мемуарах, починаючи з "Nova Methodus pro Maximis et Minimis, Itemque Tangentibus, qua nec Fractas nec Irrationales Quantitates Moratur, et Singulare pro illi Calculi Genus” ("Новий метод для максимумів і мінімумів, а також дотичних, якому не заважають ні дробні, ні ірраціональні кількості, і дивовижний вид числення для цього”), надр. в Acta Eruditorum в 1684 р. Зокрема, вже перший мемуар містить нотацію dx і правила для диференціювання добутків, часток і степенів.

Оскільки жодні з результатів методу флюксій Ісаака Ньютона, який він розробляв принаймні з 1671 р., ще не було надруковано (Ньютоновські "Philosophiae Naturalis Principia Mathematica” з’явились лише у 1687 р.), ці публікації Лейбніца згодом призвели до надзвичайно лютої і тривалої суперечки щодо пріоритету у створенні диференціального та інтегрального числення. Так чи інакше, ідеї Лейбніца та його нотація мали набагато більший вплив на розвиток математичного аналізу протягом наступного століття, особливо на континенті.

Незважаючи на те, що проект осушування копалень в горах Гарца у 1678-1684 р.р. зазнав невдачі, під час його виконання Лейбніц розробив чимало конструкцій вітряків, помп та інших механізмів. До того ж, завдяки накопиченим спостереженням Лейбніц перетворився на першокласного експерта з геології, сформулювавши гіпотезу, що Земля спочатку була розплавленою.

Ще одним із визначних досягнень Лейбніца був його трактат "Dynamica” з аналітичної механіки, який підсумував дослідження, розпочаті у 1676 р.

ФІЛОСОФІЯ

Лейбніц — один із найяскравіших представників новоєвропейської метафізики, в центрі уваги якої – питання про те, що таке субстанція. Лейбніц розвиває систему, яка отримала назву "субстанційний плюралізм” чи монадологія.

Лейбніц вважав, що основою будь-яких явищ та феноменів є прості субстанції чи монади. Всі монади прості і не складаються з частин. Їх безкінечно багато. Кожна монада відрізняється від іншої. Це забезпечує безкінечне різноманіття світу феноменів.

Прості субстанції створені Богом одномоментно, а тому й знищені можуть бути тільки одночасно. Монади не змінюються від дії на них будь-яких зовнішніх причин, окрім Бога. Єдина внутрішня діяльність, яка відбувається в монаді, називається прагненням (стремлінням).

Всі монади здатні до перцепції (сприйняття) свого внутрішнього життя. Деякі монади під час свого внутрішнього розвитку досягають рівня "усвідомленого сприйняття” чи аперцепції. Монади, які мають таке чітке сприйняття, яке супроводжується пам’яттю, Лейбніц називає душами. В кожній монаді в потенціалі приховано весь Всесвіт.

Розум людини — це також монада, а звичні атоми — це монади, які сплять. Монада володіє всього двома характеристиками — прагненням (стремлінням) та сприйняттям.

Лейбніц стверджує, що простір та час — суб’єктивні. Це всього лише способи сприйняття монад. У дійсності простір може не обмежуватися трьома відомими нам вимірами.

Блез Паскаль

Administrator — Fri, 01 Mar 2013 12:10:13 GMT

Блез Паска́ль

Один із засновників математичного аналізу, теорії імовірності та проективної геометрії, творець перших зразків лічильної техніки, автор основного закону гідростатики. Відомий також відкриттям формули біноміальних коефіцієнтів, винаходом гідравлічного пресу й шприца та іншими відкриттями. Автор знаменитих «Думок» та «Листів до провінціала», які стали класикою французької літератури.

На честь Паскаля названа одиниця вимірювання тиску (Паскаль), а також популярна мова програмування Pascal.

Паскаль народився 19 червня 1623 року в місті Клермон-Ферран (Овернь) в родині голови податкового управління Етьєна Паскаля і Антуанетти Бегон, дочки сенешаля Оверні[1]. У Паскалів було троє дітей — Блез і дві його сестри: молодша — Жаклін і старша — Жильберта. Мати померла, коли Блезу було 3 роки. У 1631 році сім'я переїхала до Парижа.

Блез ріс обдарованою дитиною. Його батько Етьєн самостійно займався освітою хлопчика; Етьєн сам непогано розбирався в математиці — дружив з Мерсенном і Дезаргом, відкрив і досліджував невідому раніше алгебраїчну криву, що відтоді отримала назву «равлик Паскаля», входив до комісії з визначення довготи, створенуРішельє.

Паскаль-батько дотримувався принципу, за яким складність предмета мала відповідати розумовим здібностям дитини. За його планом давні мови Блез мав вивчати з 12-ти, а математику з 15-16-річного віку. Метод навчання полягав у поясненні загальних понять і правил та наступному переході до вивчення окремих питань. Так, знайомлячи восьмирічного хлопчика із законами граматики, спільними для всіх мов, батько мав на меті навчити його мислити раціонально. Удома постійно проводилися бесіди з питань математики і Блез надзвичайно цікавився цим предметом. Батько, який побоювався, що математика завадить синові вивчати латинську та грецьку мови, обіцяв звернутися до математики в майбутньому. Якось на чергове запитання сина про те, що таке геометрія, Етьєн коротко відповів, що це спосіб креслити правильні фігури і знаходити між ними пропорції, проте заборонив йому будь-які дослідження в цій сфері. Однак Блез на самоті заходився вугіллям креслити на підлозі різні фігури і вивчати їх. Не знаючи геометричних термінів, він називав лінію «паличкою», а коло «колечком». Коли батько випадково застав Блеза за одним з таких самостійних уроків, він був вражений: хлопчик, який не знав навіть назв фігур, самостійно довів 32-ю теорему Евкліда про суму кутів трикутника. За порадою свого друга Ле Пайєра Етьєн Паскаль відмовився від свого первинного плану навчання і дозволив читати синові математичні книги. У години відпочинку Блез вивчав Евклідову геометрію, пізніше, з допомогою батька, перейшов до робіт Архімеда, Аполлонія і Паппа, потім — Дезарга.

У 1634 (Блезу було 11 років), хтось за обіднім столом зачепив ножем фаянсову таріль. Вона зазвучала. Хлопчик звернув увагу, що варто було торкнутися до тарелі пальцем, як звук зник. Щоб знайти цьому пояснення, Паскаль провів серію дослідів, результати яких пізніше виклав у «Трактаті про звуки».

З 14 років Паскаль брав участь у семінарах Мерсенна, що проводилися щочетверга. Тут він познайомився з Дезаргом. Юний Паскаль був одним з небагатьох, хто вивчав його праці, написані складною мовою й насичені нововинайдений термінами. Він удосконалював ідеї, висловлені Дезаргом, узагальнюючи і спрощуючи обґрунтування.

У 1640 році виходить перший друкований твір Паскаля — «Есе про конічні перетини», результат дослідження робіт Дезарга. У цей твір автор включив теореми (докази не наводяться), три визначення, три леми і вказав розділи запланованої праці про конічні перетини. Третя лема з «Досвіду…» є теоремою Паскаля: якщо вершини шестикутника лежать на певному конічному перерізі, то три точки перетину прямих, що містять протилежні сторони, лежать на одній прямій. Цей результат і 400 наслідків з нього Паскаль виклав у «Повній праці про конічні перетини», про завершення якої Паскаль повідомив п'ятнадцять років по тому. Зараз ця праця відносилася б до проективної геометрії. «Повна праця…» так і не була опублікована: у 1675 році її прочитав у рукописі Лейбніц, який рекомендував племіннику Паскаля Етьєну Пер'є терміново надрукувати її. Однак Пер'є не прислухався до думки Лейбніца, згодом рукопис було загублено.

У січні 1640 року родина Паскалів переїжджає до Руана. У ці роки здоров'я Паскаля, і без того слабке, стало погіршуватися. Проте він продовжував працювати.

Незабаром машина Паскаля була підроблена в Руані одним годинникарем, який не бачив оригіналу і побудував копію, спираючись лише на розповіді про «рахункове колесо». Попри те, що підроблена машина була зовсім непридатна для виконання математичних операцій, Паскаль, зачеплений цією історією, залишив роботу над своїм механізмом. Аби спонукати його продовжити вдосконалення машини, друзі привернули до неї увагу канцлера Сег'є. Той, після вивчення проекту, рекомендував Паскалю не зупинятися на досягнутому. У 1645 році Паскаль продемонстрував Сег'є готову модель машини. До 1652 року під його наглядом було створено близько 50 варіантів «паскаліни». У 1649 році він отримав королівський привілей на лічильну машину: заборонялися як копіювання моделі Паскаля, так і створення без його дозволу будь-яких інших видів лічильних машин; заборонявся їх продаж іноземцями в межах Франції. Сума штрафу за порушення заборони становила три тисячі ліврів і мала бути розділена на три рівні частини: третина мала надійти до скарбниці, інша третина — у паризьку лікарню і остання третина — Паскалю, або власнику його прав. Вчений витратив чимало коштів на створення машини, проте складність її виготовлення і висока ціна стали перешкодою на шляху комерційної реалізації проекту.Батько Блеза за родом служби в Руані (посада інтенданта Нормандії) часто займався стомлюючими розрахунками, син також допомагав йому в розподілі податків, мит і податків. Зіткнувшись з традиційними способами обчислень, Паскаль визнав їх незручними і задумав створити обчислювальний пристрій, який міг би допомогти спростити розрахунки. У 1642 році (у 19 років) Паскаль почав створення своєї Лічильної машини «паскаліни», в цьому, за його власним визнанням, йому допомогли знання, отримані в ранні роки. Машина Паскаля виглядала як скринька, наповнена численними, пов'язаними одна з одною зубчастою передачею, шестернями. Числа, які треба було додати або відняти, вводилися відповідним поворотом коліщат, принцип роботи ґрунтувався на рахунку обертів. Оскільки успіх у здійсненні задуму залежав від того, наскільки точно ремісники відтворювали розміри і пропорції деталей машини, Паскаль сам був присутній при виготовленні її деталей.

Винайдений Паскалем принцип пов'язаних коліщат майже на три століття став основою створення більшості арифмометрів.

У 1646 році родина Паскаля через лікарів, які лікували Етьєна, знайомиться з янсенізмом. Блез, вивчивши трактат Янсена «Про перетворення внутрішньої людини» з критикою прагнення до «величі, знання, задоволення», відчуває сумніви: чи не є його наукові пошуки гріховним і недостойним заняттям? З усієї родини саме він найглибше переймається ідеями янсенізму, переживаючи своє «перше навернення». Однак наразі він не залишає заняття наукою.

В кінці 1646 року Паскаль, довідавшись від батькового знайомого про торрічеллеву трубку, повторив дослід італійського вченого. Потім він зробив серію видозмінених експериментів, прагнучи довести, що простір у трубці над ртуттю не заповнено ні її парами, ні розрідженим повітрям, ні жодною «тонкою матерією». У 1647році, вже перебуваючи в Парижі і незважаючи на загострення своєї хвороби, Паскаль опублікував результати своїх дослідів у трактаті «Нові досліди, що стосуються порожнечі». У заключній частині своєї праці Паскаль стверджував, що простір у верхній частині трубки «не заповнено жодними відомими в природі речовинами … і можна вважати цей простір справді порожнім, до тих пір, поки експериментально не буде доведено існування там якоїсь речовини». Це був попередній доказ можливості існування порожнечі й того, що гіпотеза Арістотеляпро «страх порожнечі» має межі.

Згодом Паскаль зосередився на доведенні того, що стовпчик ртуті в скляній трубці утримується тиском повітря. На прохання Паскаля його зять Флорен Пер'є провів серію експериментів біля гори Пюї-де-Дом в Клермоні й описав результати у листі до Блеза: різниця у висоті стовпчика ртуті на вершині й біля підніжжя гори склала 3 дюйми 1 1 / 2 лінії.

У Парижі на вежі Сен-Жак досліди повторив уже сам Паскаль, їхні результати цілком підтвердили дані Пер'є. На честь цього відкриття на вежі було встановлено пам'ятник вченому. У «Оповіді про великий експеримент рівноваги рідин» (1648) Паскаль наводить своє листування із зятем та наслідки, що випливають з цього досвіду: тепер є можливість "дізнатися, чи знаходяться два місця на одному рівні, тобто чи однаково вони віддалені від центру землі, або яке з них розташоване вище, як би не були вони далекі один від одного ". Паскаль зазначав також, що всі явища, приписувані раніше «страхові порожнечі» насправді є наслідком тиску повітря. Узагальнюючи отримані результати, Паскаль зробив висновок, що тиск повітря є окремий випадок рівноваги рідин і тиску усередині них. Паскаль підтвердив припущення Торрічеллі про існування атмосферного тиску .

Розвиваючи результати досліджень Стевіна і Галілея в сфері гідростатики у своєму «Трактаті про рівновагу рідин» (1653, опублікований в 1663), Паскаль підійшов до встановлення закону розподілу тиску в рідинах. У другому розділі трактату він формує ідею гідравлічного преса : «посудина, заповнена водою, є новим принципом механіки і новою машиною для збільшення сил до бажаного ступеня, тому що за допомогою цього засобу людина зможе підняти будь-який запропонований їй тягар» і зазначає, що принцип його дії підпорядковується тому ж закону, що і принцип дії важеля, блоку, нескінченного гвинта . Почавши з простого повторення досліду Торрічеллі, Паскаль спростував одну з основних аксіом старої фізики і встановив основний закон гідростатики.

У 1651 році батько, Етьєн Паскаль, помер. Молодша сестра, Жаклін, пішла в монастир Пор-Рояль . Блез, раніше підтримував сестру в її прагненні до чернечого життя, але боячись втратити друга і помічника, просив Жаклін не залишати його. Однак сестра залишилася непохитною.

Звичне життя Паскаля закінчилася. Погіршується і стан його здоров'я: лікарі наказують зменшити розумове навантаження. Паскаль буває у вищому світі, зав'язує світські відносини. Навесні 1652 року в Малому Люксембурзькому палаці, у герцогині д'Егійон він демонстрував свою арифметичну машину і ставив фізичні досліди, що викликало загальне захоплення. Машина Паскаля пробудила інтерес у шведської королеви Крістіни — на прохання абата Бурделя вчений подарував їй один зразок свого винаходу. У цей період у Паскаля знову з'явився інтерес до досліджень, прагнення до слави, які він пригнічував у собі під впливом вчання янсеністів.

Найближчим з друзів-аристократів для вченого став герцог де Роан, що захоплювався математикою. У будинку герцога, в якому Паскаль проживав тривалий час, йому було виділено окрему кімнату. Через Роана Паскаль познайомився з багатієм і пристрасним гравцем Дамьє Міттоном, ерудитом кавалером де Мері . Роздуми, засновані на спостереженнях, зроблених Паскалем у світському товаристві, пізніше увійшли до його «Думок».

У цей період життя Паскаль мав безліч планів на майбутнє. У листі Паризької академії (1654) він повідомив, що готує фундаментальну працю під назвою «Математика випадку».Кавалер де Мері, великий шанувальник азартних ігор, запропонував Паскалю в 1654 році розв'язати деякі задачі, що виникають за певних ігрових умов. Перше завдання де Мері — про кількість кидків двох гральних костей, після якого ймовірність виграшу перевищує ймовірність програшу, — була вирішена ним самим, Паскалем, Ферма і Робервалем. У ході розв'язання другої, набагато складнішої задачі, в листуванні Паскаля з Ферма, закладаються основи теорії імовірності. Вчені, під час розв'язання задачі про розподіл ставок між гравцями при перерваній серії партій (цим також займався італійський математик XV століття Лука Пачолі), використовували кожен свій аналітичний метод підрахунку ймовірностей і прийшли до однакового результату. Інформація про пошуки Паскаля і Ферма підштовхнула Гюйгенса до заняття проблемами імовірності, який сформулював у своєму творі «Про розрахунки в азартних іграх» (1657) визначення математичного очікування . Паскаль створює «Трактат про арифметичний трикутник» (виданий в 1665 році), де досліджує властивості "трикутника Паскаля " та його застосування в підрахунку числа сполук, не вдаючись до алгебраїчних формулами. Одним з додатків до трактату була робота «Про підсумовування числових ступенів», де Паскаль пропонує метод підрахунку ступенів чисел натурального ряду.

У ніч з 23 на 24 листопада 1654 року, «від десяти з половиною годин вечора до пів на першу ночі», Паскаль, за його словами, пережив містичне осяяння згори. Прийшовши до тями, він тут же переписав думки, накидавши їх на шматочку пергаменту, який згодом зашив під підкладку свого одягу. З цією реліквією, яку його біографи назвуть «Меморіалом» або «Амулетом Паскаля» він не розлучався до самої смерті. Запис було виявлено в будинку його старшої сестри, коли впорядковували речі вже померлого Паскаля.

Ось як висловився про Меморіал дослідник життя Паскаля Б. Тарасов: "Хоча Паскаль залишив нащадкам чимале число текстів релігійного змісту, жоден з них не пояснює свого автора в такій мірі, як це робить Меморіал. Вперше виражене тут Паскалем глибинне протиріччя науки і віри, філософії і теології вогненної рисою пройде через всю його долю " (с.209).

Ця подія докорінно змінила його життя. Паскаль не розповів про те, що трапилося навіть сестрі Жаклін, але попрохав главу Пор-Рояля Антуана Сенглена стати його духівником. Паскаль обриває світські зв'язки і приймає рішення залишити Париж.

Спочатку Паскаль живе в замку Вомюрьє у герцога де Люїна, потім, у пошуках самоти, переселяється в заміський Пор-Рояль . Він цілковито припиняє заняття наукою, розглядаючи їх як гріховні. Незважаючи на суворий режим, якого дотримувалися відлюдники Пор-Рояля, Паскаль відчуває значне поліпшення свого здоров'я і переживає духовне піднесення. Відтепер він стає апологетом янсенізму і віддає всі сили літературі, направивши своє перо на захист «вічних цінностей». Здійснює паломництво по паризьких церков (він обійшов їх усі). Готує для «малих шкіл» янсеністів підручник «Елементи геометрії» з додатками «Про математичний розум» і «Мистецтво переконувати».

Духовним лідером Пор-Рояля був один з найосвіченіших людей того часу — доктор Сорбонни Антуан Арно . На його прохання Паскаль включається в полеміку янсеністів з єзуїтами і пише «Листи до провінціала» — блискучий зразок французької літератури, що містить гостру критику орденів і пропаганду моральних цінностей, що викладаються в дусі раціоналізму . Почавши з обговорення догматичних розбіжностей між янсенізмом і єзуїтами, Паскаль перейшов до засудження моральної теології останніх. Не допускаючи переходу на особистості (велика частина батьків ордена провадила бездоганне життя), він засуджував казуїстику єзуїтів, яка веде, на його думку, до падіння моральності людини.

«Листи» було опубліковано в 1656–1657 роках під псевдонімом. Вони викликали чималий скандал. Паскаль ризикував потрапити в Бастилію, йому довелося деякий час переховуватися, він часто міняв місця свого перебування і жив під чужим ім'ям. Вольтер писав: «Робилися спроби різними способами показати єзуїтів огидними; Паскаль зробив більше: він показав їх смішними».

ідмовившись від систематичних занять наукою, Паскаль все-таки зрідка обговорює математичні питання з друзями, але не збирається більше займатися науковою творчістю. Єдиним винятком стало фундаментальне дослідження циклоїди (як розповідали друзі, він зайнявся цією проблемою, щоб відволіктися від зубного болю). За одну ніч Паскаль вирішує задачуМерсенна про циклоїди і робить низку відкриттів у її вивченні. Спочатку Паскаль не бажав розголошувати отримані результати. Але його друг герцог де Роан умовив влаштувати конкурс на вирішення задач з визначення площі та центру ваги сегмента та обсягів і центрів тяжіння тіл обертання циклоїди серед математиків Європи . У конкурсі брали участь багато прославлених вчених:Валліс , Гюйгенс , Рен та інші. Хоча не всі учасники вирішили поставлене завдання, у процесі роботи над ними було зроблено важливі відкриття: Гюйгенс винайшов циклоїдальний маятник, а Рен визначив довжину циклоїди. Рішення Паскаля журі під головуванням Каркаві визнало найкращими, а використання ним у роботах методу нескінченно малих вплинуло в подальшому на створення диференціального й інтегрального числення.

Ще близько 1652 року Паскаль задумав створити фундаментальну працю — «Апологію християнської релігії». Однією з головних цілей «Апології …» мала стати критика атеїзму і захист віри. Він постійно міркував над проблемами релігії, його задум змінювався з плином часу, але приступити до роботи над працею, що була задумана ним як основна праця життя, заважали різні обставини. Починаючи з середини 1657 року Паскаль робить фрагментарні записи для «Апології …» на окремих аркушах, класифікуючи їх за змістом. Своїми планами він поділився з відлюдниками Пор-Рояля восени 1658 року, на створення книги Паскаль відводив собі десять років. Хвороба перешкодила йому: з початку 1659 він робив тільки уривчасті записи, лікарі заборонили йому будь-які розумові навантаження, але хворий примудрявся записувати все, що спадало йому на думку, буквально на будь-якому підручному матеріалі.

Пізніше він не зміг навіть диктувати і припинив роботу. Після смерті Блеза друзі-янсеністи знайшли цілі пачки таких нотаток, перев'язаних мотузкою. Збереглося близько тисячі уривків, різних за жанром, обсягом і ступенем завершеності. Вони були розшифровані і видані книгою під назвою " Думки про релігію та інші предмети " (фр. Pensées sur la religion et sur quelques autres sujets), потім книга називалася просто «Думки» (фр. Pensées). В основному книга присвячена стосункам Бога і людини, а також апологетиці християнства в янсенистському розумінні. У цьому ж рукописі містився опис доказів розумності віри на основі теорії ігор, що став відомим, як парі Паскаля .

«Думки» стали класикою французької літератури, а Паскаль став єдиним у новій історії великим літератором і великим математиком водночас.

З 1658 року здоров'я Паскаля швидко погіршується. За сучасними даними, протягом всього життя Паскаль страждав від комплексу захворювань: рак мозку, кишковийтуберкульоз, ревматизм. Його гнітила фізична слабкість, переслідували жахливі головні болі. Гюйгенс, який відвідав Паскаля в 1660 році, застав його глибоким старцем, хоча Паскалю було всього 37 років. Паскаль розуміє, що скоро помре, але не відчуває страху перед смертю, кажучи сестрі Жильберту, що смерть забирає в людини «нещасну здатність грішити». Не маючи можливості ні читати, ні писати, ні міркувати, він займається добродійністю і зрідка відвідує старих друзів.

Восени 1661 року Паскаль поділився з герцогом де Роаном ідеєю створення дешевого і доступного всім способу пересування в багатомісних каретах. Герцог створив акціонерне товариство для реалізації цього проекту і 18 березня 1662 року в Парижі відкрився перший маршрут громадського транспорту, названого згодом омнібусом.

У жовтні 1661 року, в розпал нового витка переслідування янсеністів, вмирає сестра Жаклін. Це був важкий удар для Паскаля..

У той же час влада зажадала від Пор-Рояльскої громади беззастережного підписання формуляра, який засуджував п'ять положень вчення Янсен. Серед янсеністів не було повної згоди. Група, очолювана Арно і Ніколем, вважала, що слід виробити застереження до формуляру, які задовольнили б усі сторони, і підписати його. Паскаль схилявся до тих, хто пропонував жорсткіший варіант роз'яснення до формуляру, який вказував би на помилковість рішення папи. Довгі суперечки було вирішено припинити загальним голосуванням, яке відбулося на квартирі Паскаля. Більшість погодилася з думкою Арно. Вражений Паскаль відмовляється від боротьби і практично припиняє спілкування з відлюдниками Пор-Рояля.

19 серпня 1662 року після тривалої хвороби Блез Паскаль помер. Похований в парафіяльній церкві Парижа Сен-Етьєн-дю-Мон.